Як українські біженці, які живуть із ВІЛ, отримують у Молдові необхідну допомогу та підтримку

“Ми ніколи не відповідали: “У нас цього немає”. Ми говорили: “Ми зробимо все, що можливо”.

Маленька країна з великим серцем – так почали називати Республіку Молдову після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За даними молдавського МВС протягом перших шести місяців після початку війни, молдавський кордон перетнули 520 000 українців. 

Сьогодні ця цифра зросла майже до 2,5 млн людей. Серед них були й ті, хто потребував особливої ​​допомоги – це люди, які живуть із ВІЛ, пацієнти з туберкульозом та/або гепатитами та споживачі наркотиків. Абсолютно кожен із них отримав необхідне лікування, догляд та підтримку. Олена Держанська поспілкувалася з тими, хто потребував допомоги й з тими, хто її надавав, щоб показати, що співчуття та благодійність – сильніші за страх.

Олена Лавська із Донецької області понад два роки  не була на батьківщині. Сьогодні вона разом із двома дітьми та чоловіком живе в Тирасполі. «Перші два тижні після початку війни ми ховалися у холодному підвалі, бо бомбосховища ми не мали. А потім чоловік вирішив, що ми маємо їхати», — розповідає Олена. «До війни, до всіх цих подій ми жили дуже добре. У нас була велика батьківська квартира, собака, ми обоє з чоловіком працювали».

Сьогодні Олена разом із сім’єю живе на орендованій квартирі, старший син ходить до школи, займається спортом, молодший – до дитячого садка. Її сім’я регулярно одержує гуманітарну допомогу від місцевих неурядових організацій. У тому числі спеціальне антиретровірусне лікування, необхідне підтримки її здоров’я.

«Багато років я живу з ВІЛ, тому знаю, як важливо регулярно приймати лікування. Після евакуації воно у мене закінчилося, і я звернулася до місцевої неурядової організації. Там мені відразу надали необхідні ліки, я дуже вдячна всім, завдяки кому це стало можливим», — зізнається Олена.

До початку війни в Україні проживало близько 260 000 людей з ВІЛ. З них приблизно 152 тисячі на постійній основі приймали АРВ-терапію. За оцінками ООН, приблизно 30 000 людей з ВІЛ-інфекцією залишили Україну. Хтось із них встиг узяти із собою необхідні ліки, хтось ні.

У Молдові пацієнти з України отримують усі необхідні їм послуги швидко, якісно та без бюрократичної тяганини. Чи це АРВ-терапія, протитуберкульозна терапія, доконтактна профілактика, замісна терапія метадоном тощо.

За словами Юрія Кримашевського, координатора Національної програми з профілактики та контролю ВІЛ/СНІДу та ІПСШ, з лютого 2022 року і до сьогодні понад 300 українських біженців отримали антиретровірусне лікування та змогли пройти медичне обстеження. Усі ці послуги надавали безкоштовно та конфіденційно. «З перших днів війни ми в Лікарні дерматології та інфекційних захворювань надавали необхідну допомогу людям, які живуть із ВІЛ, вагітним жінкам та дітям. Комусь потрібне було лікування, комусь доконтактна профілактика, хтось приходив здати планові аналізи. Жодному з тих, хто звернувся, ми не сказали ні», — підкреслює лікар.

На відміну від Олени, Ольга з Одеси не залишилася у Молдові, а вирушила далі. Жінка розповідає, що до Молдови приїхала «нікуди». «Ось уже 12 років я живу з ВІЛ-інфекцією, мій син також ВІЛ-позитивний. Разом ми вже багато років приймаємо АРВ-лікування. Вже в Молдові я вирішила їхати далі до Німеччини. Проте перед від’їздом з’ясувалося, що в мене закінчуються препарати. За порадою знайомих я звернулася за допомогою до громадської асоціації «Позитивна Ініціатива». Зателефонувала за номером гарячої лінії, мені передзвонили, одразу ж сказали куди приїхати та які аналізи потрібні. Буквально другого дня мене прийняв лікар-інфекціоніст, оглянула, я з сином здала всі аналізи й нам виписали потрібне лікування. А ще дали рецепт, щоби на кордоні не було питань», — ділиться героїня.

Генеральний директор громадської асоціації «Позитивна Ініціатива» Руслан Поверґа розповідає, що в перші дні після 22 лютого, в організації відкрили єдиний кол-центр, який працював цілодобово. Люди могли дзвонити на нього в будь-який час, вся отримувана інформація стікалася в єдину базу даних. «Люди дзвонили з різних питань – одним потрібна була АРВ-терапія, в інших закінчувалося лікування гепатиту, третім потрібні були послуги зниження шкоди. Звичайно, крім специфічних потреб, у людей були й базові – це нічліг, харчові продукти, транспорт. Наші можливості були обмежені, проте наше головне кредо завжди звучало так: ми ніколи не відповідали людям: “У нас цього немає”; ми говорили: “Ми зробимо все, що можливо”.

«Солідарність та мобілізація спільнот та людей — це сила, яка може по-справжньому згорнути гори. І це, ймовірно, був одним із вирішальних факторів, що допоміг нам з честю впоратися з ситуацією, в якій ми все ще перебуваємо», — розповіла Світлана Племедяле, координатор ЮНЕЙДС Молдова. «На початку війни наша маленька країна з великим серцем прийняла найбільше біженців на душу населення Європи. Мобілізація уряду, громадян та суспільства загалом вразила і стала прикладом людяності для всього світу».

Сьогодні у Молдові офіційно влаштувалися близько 120 00 українських біженців. Хтось знайшов роботу, хтось вступив до університету, хтось створив тут нову родину. Однак кожен із них так і інакше хоче повернутися додому.

«Я прокидаюся вранці з думками, щоб якнайшвидше це все закінчилося. Я хочу додому, у мене там рідний брат лишився. Щовечора я молюся, щоб ракети більше не літали. Тому що дуже шкода людей. Вони живуть без світла, без води, без газу і без опалення. Звичайно, нам тут дуже подобається, ми вже здружилися з усіма, але все одно ми хочемо назад», — ділиться Олена Лавська. «Нещодавно була чергова безсонна ніч. Прилетіла 21 ракета та 2 ракети розірвалися у нас за будинком. А через дорогу мешкає мій брат. Я ледве дотерпіла до ранку і відразу ж написала: «Вадику, як справи?». І лише за дві години він мені відповів: «Сплю, все добре». Це був напевно найщасливіший ранок у моєму житті.

Текст: Олена Держанська

Фото: Руслан Шолкан/Олена Держанська

#PutPeopleFirstEECA